До 101-ї річниці Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. Листи з фронту. Професія - Вітчизну захищати


«Дніпро на подвиг надихав»

В історичних музеях столиці й України загалом зберігаються сотні тисяч документальних матеріалів про визволення Києва від фашистських загарбників. Серед них привертає увагу виставка текстового супроводу витягів з листів учасників тих подій. Писали їх руки воїнів з великою душею.

Голос невмирущого Солдата

«Жорстока і невблаганна вічність невідступно забирає у свої тенета авторів листів, учасників нашої виставки, замовкають їхні голоси. Але голос невмирущого Солдата продовжує свою розповідь промовистими словами мовчазних своїх оповідачів, безпосередніх учасників визволення України.

«Час розплати близький. Гей, фріци паршиві, недобиті, смерть вам на п’яти наступає. Як би ви не казились, скільки б не впирались, а капут вам гарантований. Бо якщо я пишу листа, то, значить, я ще живий. І вам цю гарантію забезпечу. Я вже вмився у Дніпрі. Він мене на подвиг надихав. На обох берегах – наші. Багато сліз увібрала ця ріка. І вода її, як сльоза. Лейтенант М.І. Чинарьов, командир взводу. 6.11.1943 р

Образ ворога вже остаточно сформувався у свідомості наших солдатів. Чим тривалішою була війна, тим більшою ставала глибина народного горя, особистого горя, тим дужче розпалювалася ненависть до загарбників. Особливо виразно це виявлялося, коли радянська армія під час наступу на власні очі побачила звірства, вчинені ворогом на окупованій землі, в рідних солдатських оселях.

Бажання якомога швидше звести рахунок із ворогом, негайно визволити свій рідний дім і повернутися в нього допомагало нашим воїнам у хвилини тяжкого наступу, у хвилини форсування Дніпра й визволення Києва. За свідченням очевидців, ці бої були запеклими й виснажливими.

«Дорога моя! Без сну й відпочинку по декілька днів я виконував бойове завдання –забезпечував успішне форсування Дніпра. У битві за древній Київ ми не шкодували сил. Неможливо передати, яких зусиль коштувало мені тричі переправлятися через Славутич. Тисячі смертей пролетіли наді мною, але всупереч усьому я поки що живий. Київ ми вже бачимо в бінокль. Наближається день, коли пройдемося вулицями цього міста з розгорнутими стягами. Хочу швидше визволити Київ, Правобережну Україну і повернутися додому. Герой Радянського Союзу, капітан Г.Ф. Самойлович, командир батальйону. 13.10.1943 р.»

«…Ми не шкодували сил…, тисячі смертей пролетіли наді мною…». Ці слова в різних варіаціях повторюються у багатьох листах-свідченнях визволення Києва. Тяжкими були враження від зраненого ворогом красеня міста.

«Рідні мої батьки! Я живий-здоровий, чого і вам бажаю . Першого листа я писав, коли був на передовій біля Києва, за селом Нові Петрівці, сидів в окопі, не піднімаючи голови. Коли ми переправилися через Дніпро, нас розподілили по частинах. Я потрапив у кулеметники. Увечері 5.11.1943 р. ми увійшли до Києва. Потім вирушили на Васильків. За 50 кілометрів від Києва зайняли оборону. Дуже погана погода, мокрі до кісток. Рядовий І. Д. Панченко, кулеметник. 27.11.1943 р.»

А краса полонила душу

Утомлені, закривавлені, але впевнені в перемозі, визволителі не втрачали почуття захоплення красою навіть того, що залишилося дивом не знищеного загарбниками творіння віків – архітектурних пам’яток, храмів, церков, каплиць та гордого і непорушного князя Володимира, хрестителя Київської Русі.

«Сьогодні три години ходив Києвом. Незважаючи на його рани, він залишився таким же чудовим містом, як і раніше. Хрещатик фашистські звірі зруйнували, не залишивши каменя на камені. Печерська лавра, як і колись, прикрашає місто. Чого тільки не накоїв кривавий лиходій у наших селах і містах. Та за все він відповість сповна. Герой Радянського Союзу, підполковник П.У. Перегуда, заступник командира дивізії. 4.11.1943 р.».

Наші солдати бачать криваві сліди фашистської орди на всьому шляху визволення України. Їх вражають сплюндровані рідні села та власні хати, в яких минало щасливе дитинство. В їхніх серцях кипітиме невимовна ненависть до ворога, коли почують розповіді про мученицьку смерть товаришів, братів і сестер, які потрапили до ворожих катівень, коли прочитають їхні останні рядки.

«Я за вас завжди був готовий віддати своє життя…Не боюсь померти, аби жили ви і цвів перед хатою бузок…Поясни це дітям, люба. Прощавайте!» Керівник підпільної організації С.Г. Матьохін. 01.09.1942 р.».

 «…Сьогодні мене повісять… Шкода помирати в 41 рік… Та, мабуть, так написано на небі. Я вірю, що перемога буде за нами. Не плачте, не горюйте, будьте щасливі! Герой Радянського Союзу Олександр Борканюк, керівник підпільної організації. Будапешт. 03.10.1942 р.».

«Той, хто стоїть на краю прірви, не знає того, що думає людина, яка летить у безодню.

Я не подав тобі руки

І не сказав «прощай».

Кивнув я сумно головою.

Іду на смерть, ти не горюй –

На небі стрінемось з тобою,

Тобі я все там розповім.

Аби пробачила мені

За мій безрадісний відхід.

Підпільник В.І. Будаєв. 06.03.1943 р.»

Дізнаються наші солдати і про долю вивезених на примусову роботу до фашистського фатерлянду, яким у неволі сняться рідні краї, яким так хочеться «бодай щось почути про те, що там відбувається».

«У чужому краю серце кров’ю обливається – так хочеться почути про тебе, моя дорога, про наше село й річку Удай. Невже варвари разом із землею вивезли і її? Остарбайтер Г.Т. Тимощенко. 05.10.1942 р.».

Усе це ще більше розпалювало в солдатів ненависть до загарбників і нестримне бажання помсти.

«Ми присягнули мертвим зробити з ворогом те саме. Підпалимо його на землі, а догоратиме він у пеклі. Майор Д.С. Овчаренко, командир полку. 12.10.1943 р.».

Солдати прагнули закінчити війну у фашистському лігві й вірили, що так і буде. А поки що, прямуючи дорогами й бездоріжжям України, вони не могли не замилуватися чудовою українською природою, яка не розуміє, що триває кровопролитна війна. Природа робить свою справу – дарує людям радість і задоволення.

«Не хвилюйся за мене, рідна. Погода тут гарна, снігу ще нема, а морози невеликі. Взагалі, Україна – це справді найбільш підходяще місце для краси і раю тепла. Капітан В.П. Головко, заступник командира полку. 22.12.1943 р.».

Знищимо ворога – і додому

У жовтні 1944 року всю територію України було визволено. «Скоро надішлю вам діжку води з Дніпра чи Бугу», – обіцяє своїм рідним генерал-лейтенант О.І. Бєлов. І коли буде наш Солдат там, в Європі, «вписувати свої сторінки в історію цієї битви», він продовжить турбуватися про свою Україну, про те, як вона заліковує свої рани,  відбудовує міста й села.

«Наш народ неможливо перемогти. Я також вписую світлі сторінки в історію цієї великої битви. Мій полк виявив зразки геройства і відваги. Напишіть, як там заліковуєте рани визволених українських міст. Підполковник І.О. Бойко, командир полку. 08.11.1943 р.».

На завершальному етапі війни радянські солдати були вже неймовірно втомлені від своєї ратної праці – боїв, згарищ, смертей. Але у справжньої людини за будь-яких, навіть екстремальних умов, перемагали суто людські почуття – люди закохувались і мріяли, писали вірші й співали. Тим паче, в цей час відчуття наближення перемоги ще більше спонукало до яскравого розмаїття як думок, так і почуттів.

«У вільний час граю на акордеоні. Вчуся самостійно, тож тут виявляється в мене талант. Молодший лейтенант В.М. Романов, командир взводу. 09.02.1943 р.».

«Ой ти, серце моє, яким ти стало жорстоким. Будь таким до ворога. А йому раптом захотілося покохати. Війна ж на вулиці. Теж мені, знайшло час. А й справді: що коли поєднати ненависть і кохання. Лейтенант М.І. Чинарьов, командир взводу. 27.11.1943 р.».

«Ти не уявляєш, яке велике кохання до тебе породила ця війна, що проклала між нами широкий, чорний степ, де кулі та осколки так мене й переслідують. У запеклих боях жив вірою в твоє велике кохання. Ця віра рятувала мене від ворожих снарядів. Старший лейтенант П.Р. Федоренко. 05.12.1943 р.».

«Дорогий брате, запевняю тебе, що відомщу за наших батьків і за всіх людей, скривджених фашистською сволотою…На голови цієї погані з моїх гармат впадуть тисячі тонн смертоносного металу. Лейтенант В.В. Антончук, командир взводу. 17.11.1943 р.».

Вже проголошено гасло «Завершимо війну в Берліні», і солдати з цим погодилися. Вони не припускають можливості завершення війни підписанням миру з фашистською Німеччиною.

«Після війни я розповім про свої бойові справи. Час перемоги близько. Німецькі мерзотники вже відчувають свою загибель. Постійно просять миру. Їхніх парламентарів з білим простирадлом зустрічаємо вогнем. З нелюдами миру бути не може! Сержант К.І. Байда, командир танка. 23.05. 1944 р.».

Наші скептично ставляться і до повідомлень про відкриття другого фронту.

«Цікаві часи настають. Третій день чуємо по радіо про висадження союзних військ у Франції. Це довгоочікуваний фронт. Ніхто, звичайно, не чекає, що англо-американці кінчать за нас війну. Попереду ще жорстокі бої але…перемога близька. Генерал-майор І.В. Грибов, командир дивізії. 09.06.1944 р.».

«Поки що все йде добре. Залишається одна дрібничка – вижити. Я прошу одне – пиши, бо в мене ж нікого немає, крім тебе й мами. Прошу – чекай мене. Знищимо ворога і – додому. Лейтенант М.К. Орловський, штурман ескадрильї. 17.09.1944 р.».

«Сиджу у своїй землянці й під звуки прекрасного джазу пишу цього листа. На ковзанах я тут не катаюся. Доведеться незабаром «покататися» над Берліном. Двічі Герой Радянського Союзу майор В.Д. Лавриненков, командир ескадрильї. 14.01.1945 р.».

За матеріалами архівних документів публікацію підготували

Михайло Балтянський та Анатолій Казимірчук, кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях